avangard-pressa.ru

Палац княгині фон шруботяг 14 - Политология

- Гм... Перестаньте, ви забули, де знаходитесь? - і, помітивши здивований погляд, поквапився пояснити: -Так! Так, ви у мене вдома. А чому? Тому, що магістрат і досі ніяк не виділить кошти на побудову комісаріяту. А звідки б узятися цим коштам? Та ні звідки, як зі Львова. Але вони і у вус не дмуть. Ви тільки уявіть собі - я змушений приймати відвідувачів, а серед них трапляються

і вбивці, не в спеціяльно для цього пристосованому приміщенні, а у власному домі!

- Непорядок!

- Я й сам знаю, що це непорядок. Але чого-чого, а на свої гроші розпочинати будівництва не буду. Досить з мене, що напів за мої власні гроші зведено в'язницю. І що ви гадаєте? Попервах я був змушений поєднувати свою надзвичайно відповідальну працю комісара ще й з посадою начальника в'язниці! Мало того - тільки між нами

- я ще й досі змушений бути і катом! Ви собі уявляєте? Я

- і кат! Я, кого жінка називає не інакше, як «мій бобусь»!

Бумблякевич погодився, що це жорстоко, і вихилив ще келишок ром-у.

- Таким чином мені доводиться не тільки вішати, а й -
що особливо неприємно - допитувати злочинців. Для
цього я простудіював гору спеціяльної літератури. Охоче
визнаю - надзвичайно захоплюючої літератури. Але одна
річ, коли ти читаєш її для розваги, а інша, коли для
підвищення фахової освіти. До того ж усе це відбувалося
з жахливим поспіхом. Адже, коли я самотужки вчився на
ката, не переставав бути комісаром поліції. Тим часом
зібралася веселенька кумпанія шальвіристих типів, яких
слід допитати, а дехто навіть уже дозрів, аби пере­
творитися на окрасу міської шибениці. Словом, усе
робилося ґальопом. А ще ж така цікава деталь - усі
катівські обладунки, весь інструментарій, довелося
майструвати самому! Пізніше я вам покажу, як вони
виглядають.

Бумблякевич затряс головою:

- Ні-ні, мене такі речі зовсім не цікавлять.

- З вашого боку це, можливо, й не зовсім ґречно, але я вибачаю, бо ви мій гість... Так от, зараз справи пішли на краще. Мені вдалося влаштувати на посаду начальника в'язниці свого тестя - пана Дезидерія Фляка. Душевний дідусь! А як він вишиває! У нього звичай - кожному звільненому з в'язниці дарувати на прощання одну зі своїх

чудових вишиванок. І люди його цінують. У нас взагалі заведено дбати про своїх клієнтів. Наприклад, одна родина злочинця, якого я повісив, регулярно надсилає мені вітання. З якого б це дива, питається? А тому, що коли я по-людськи, то й зі мною по-людськи. А було так. Цього чоловіка повинні були повісити після Різдва. От я й думаю собі - а чому б не відпустити його на свята додому? Родина зрадіє, що всі докупи зібралися, та й йому розвіянка. Так я й учинив - пустив того ланця аж на три доби. Всяке могло статися - міг біс підкусити й не вернувся б. Але він чемно повернувся до в'язниці, та ще не з порожніми руками - приніс печеного і вареного. «Нате вам, пане Ліндер, від нашої родини». Я йому так і сказав: «Ви ж, добродію, могли і драла дати, ге?» А він знаєте, що мені на теє? «Е-е, пане Ліндер, хто має висіти, не втоне. Все одно зловлять. А я б хотів, - каже, - щоб таки ви і ніхто інший мене повісили. У вас так затишно, так затишно!» - комісар змахнув сльозу і голосно сьорбнув носом. - Одним словом, дав я йому ще й Великодня діждатися. А вже тоді й повісили. Еге... Зараз мені трохи легше. За ката часом і тесть підміняє. Та й, скажу вам, знаходяться і в нього свої прихильники. Бувало, впреться котрийсь - хочу, щоб мене стратив пан Дезидерій, і край. Я вже й, бува, пояснюю, що як на те, пан Дезидерій застудився і лежить у ліжку. А той: «Це нічого, я зачекаю». А як можна чекати, коли саме цього дня призначена страта і я вийшов на роботу саме яко кат. Це ж я, коли страта відміниться, змушений буду заплатити самому собі купу грошей фактично за невиконану роботу? Не можу ж я, викликавши ката, одірвавши його від якихось своїх невідкладних справ, відправити потім з нічим! Це було б непорядно. А я люблю порядність. І який же я вихід знаходжу, га?

- І який же ви вихід знаходите?

- А дуже простий. Я не відміняю страти, але страчую не того, хто будь-що хоче діждатися пана Дезидерія, а

зовсім іншу особу! Ось як я викручуюся з цієї дратівливої ситуації... Те саме й з тортурами. Усі засуджені виразно діляться на два табори: одні бажають потрапити лише у мої руки, а інші - в руки пана Дезидерія. Теж я вам скажу - самоук!

- Самоук?

- Чистої води самоук! Ніхто його не вчив. Просто тобі вроджений талант. Золоті руки. Особливо, коли має натхнення. Без натхнення не працює.

- Натхнення, що не кажіть, потрібне і в кльозеті, -погодився Бумблякевич. - Без натхнення нічого не вийде, хоч би й увесь день там просидів.

- О, власне! Бачу, ви на цьому розумієтесь. А як я відкрив його? Дивлюся, що завше, як треба курочку на обід потрактувати, то не кому, а моєму тестеві сеє лепське діло доручають. Скручував голівку так удатно та безгучно, що, здавалося, не курку він соборує, а якусь бадилинку рве. Пташина ані кавкне.

- Так, це й справді неабиякий талант.

- Ото ж бо! Таланти поруч! Треба лише вчасно їх помічати. А то ж подумати - яке б у нього могло бути життя? Нудна сіра старість, прогулянки з паличкою та безмежні триндикання на лавці в скверику з такими ж, як і він, неприкаяними трухликами. Бррр! А я знайшов продухвину для його спраглої душі - і чоловік ожив! Ніколи не дасте йому сімдесятки!..

- Так, це добре, коли людина займається улюбленою справою. От я знав одного чоловіка, що ловив ворон і продавав їх на базарі, буцімто курчат. А це, я вам також скажу, не просте діло, бо обскубана ворона має синюватий відтінок. То він що робив? Підфарбовував де треба жовтою барвою, і курча таке виходило, що любо-мило поглянути. Сам я не їв, Бог милував, але їли мої знайомі і дуже прихвалювали. Ще й випитували його: де ви таких курчат берете, що й не тлусті, й такі наваристі?

Бумблякеви вже ґольнув собі добру порційку рому і навіть відчув бажання погомоніти з паном Ліндером. Вже йому не квапилося.

- Знайшов я і для тестьової заняття, - провадив далі пан комісар. - Вона в мене духівник. Відпускає гріхи з лише їй притаманною спритністю. Дивовижно! Інколи їй сповідаються у тому, в чому мені при жодних тортурах признатися не бажали.

- Та у вас не родина, а справжній скарб!

- Аякже! І я бережу та плекаю цей скарб. Що ви там увесь час жуєте?

- Я ж казав уже: маківник. Хочете?

- Ні. Своїм жвакулянням ви мене увесь час від­
волікаєте, я збиваюся і забуваю, про що хотів розповісти.

- Так воно і є.

- Що саме? - не второпав пан Ліндер.

- Якраз оце, що ви щойно сказали.

- Але я вже забув.

- Я й кажу.

Пан Ліндер струснув головою, і мозок, який перед тим роз'їхався був у різні сторони, з'їхався докупи.

- Ага, вже знаю. Я вас ознайомив зі своєю родиною.

- Але ж не з усією? Наприклад, хто ця юна особа в садку?

- А-а, то моя донечка, моя Олюнька, моє пуп'ятко. Сидить собі цілюсінькими днями у садочку і читає, читає, читає... Хоч би тобі пальчиком поворухнула, хоч би тобі пилинку здмухнула! Ні на що не годяща. Хіба заміж віддати.

- То й віддайте.

- Але за кого? Донька пана Ліндера - це вам не така собі штучка. Хіба я можу віддати її за якогось жевжика? Мені ж потрібен не просто зять, а помічник, однодумець, людина, яка зможе зайняти моє місце, посісти весь маєток, і в'язницю з усіма в'язнями у тім числі. На нинішній день я такого не винипав. Через те моя доця кисне, дріжджі бродять і

виливаються через край. Має вже свої двайцять і вісім, а то є вік, коли дівка мусить дістати своє. Бумблякевих кивнув:

- Так, не хотілося б мені потрапити у вашу шкуру. Стільки клопотів!

- Не кажіть! Там по львовах та віднях гадають собі, що ми тут байдики б'ємо. І справді, з відстані Відня нашу скромну працю розгледіти трудно. Одначе вона має своє значіння. І дуже приємно відчувати, що без неї, без оцього малесенького гвинтика, може під три чорти полетіти уся наша система! Ви уявляєте собі, яка відповідальність лежить на наших плечах?

Комісар зірвався на ноги і розчахнув шафу, вщерть заставлену папками.

- Гляньте! Бачите, яка багата картотека?! Тут увесь С. мов на долоні. Усе тут зафіксовано! І то все не чиясь там, а моя особиста муравлина праця! Цю скарбницю компонував я по дрібках, по словечкові визбирував. Хтось два слова сказав, а я вже цілу ідею розвертаю. Хтось лише подумав - а я і його в картотеку!

- О! Невже й думки записуєте?

- Аякже! Та ви що? Невисловлені думки - це страшна, а може, й найстрашніша зброя проти держави. Це бомба! Коли чоловік там агітує, закликає, проповідує і таке інше - це не так небезпечно. Хочеш - арештуєш такого, не хочеш - не арештуєш... А ось поки він при собі різні там підступні думки плекає, доти вже й не заснеш спокійно. Так ото і чекаєш - ну, коли, коли ж він нарешті себе видасть. Уже й сам під'юджуєш, провокуєш, наче того чиряка, щоб хутше вже його прорвало. О-о, з такими, я вам скажу, якраз найбільше роботи. Мусиш терпляче чекати, поки дозріє, а тоді вже лови мент - підстав кошика, і він сам тобі упаде.

Пан Ліндер зачинив шафу і плюхнувся в крісло.

- Роботи, пане Бумблякевич, незораний край. Ось хоча
б вас узяти. З'явилися ви у нас... е-е... - він зазирнув у

папку - ага, позавчора. А я вже не сплю. Я вже думаю про вас. Що то за птаха така завітала до нас? Що вона шукає у такій глушині? Е-е, думаю, неспроста, видно. Щось та мусить бути. І шукаю, шукаю, шукаю... І що ви гадаєте? Мої пошуки рідко не увінчуються успіхом.

- Від усього серця ґратулюю.

- І перше, що мене зацікавило: чого ви сюди при-плуганилися? Я з неприхованим подивом дізнаюся, що вас сюди занесла жадоба знань. Вам кортить розкрити таємницю замку! Що ж, ідея цілком шляхетна. Вітаю! Але я не був би паном Ліндером, якби не засумнівався.

- І тут ви маєте рацію.

- У мене припис: сумніваюся - отже, існую. І от, коли я засумнівався і все уважно розважив, то дійшов дуже цікавих висновків. Я так собі зміркував: якщо хтось охочий спізнати світ, відкрити щось нове, то він їде до Єгипту, Сіяму чи принаймні до Пацикова. Але - до С?

- Справді... хто б подумав?

- Ото ж бо й воно. Одне мені стало зрозуміло, що ви прибули-сьте до нас не тому, що якийсь там замок, не тому, що привиди, і не тому, що якась там міфічна нагорода, а з цілком певною метою.

- Цікаво...

- Так, так... З метою, котра для мене ще довго була незрозумілою. Я мучився нею, не спав, думав. Я напружено думав усі ці дні, поки ви отут швендяли. Я підняв на ноги весь свій апарат! Свого тестя, тестьову, дружину і, звичайно ж, самого себе! Я вивчав кожен ваш крок під мікроскопом. О, це була титанічна праця! Але я домігся свого. Я вас розкрив, дешифрував. Ось ви де у мене! - ляснув долонею по папці.

Бумблякевич зміряв її очима й сказав:

- Не така вже вона й груба.

- Як на три дні, то аж загруба.

- Навіть, як на три дні.

- А я кажу - загруба! - ще раз ляснув пан Ліндер.

- Можете хоч пукнути від злості, а я буду стояв на свому.

- Добродію! Ви мене дивуєте!

- Не мав такого наміру.

- Ви мене вельми- дивуєте... Щойно я вам виклав усе, як на папері, і гадав, що ви зрозуміли, яка у нас ситуація. Складна ситуація. Живемо, як на пущі, далеко від світу. А через те мусимо самі давати собі раду. Мені там, - пан Ліндер показав пальцем у стелю, - довіряють. Я є в списках до найвищої нагороди.

- Яке це має значення, чи ви далеко від центру, чи близько. Мусите свою справу виконувати так само сумлінно, якби жили-сьте в пустельній Сахарі. Ви дістаєте державні гроші і повинні їх відробити.

- А я не відробляю? Я не відробляю? Та я потом і кров'ю... кожен Божий день...

- Але плід вашої праці надто злиденний. За три дні можна б і більше назбирати.

- Третій день ще не скінчився. І вночі я впишу сюди всю нашу розмову.

- Що ж, цілком слушно. Ми багато чого цінного нині висловили.

- Перепрошую! Яким ви оце тоном зі мною роз­мовляєте? Маю таке враження, що це не я комісар поліції, а ви!

- Ні, я не комісар. Я - Бумблякевич.

- О, видите? А говорите як комісар. Ага, до речі. Для чого ви цікавилися паном бургомістром?

- Бургомістр мав би знати про ту винагороду, що її оголосило «Діло».

- Бургомістр, кажете?

- Еге ж, бургомістр.

- Ні, він про це нічогісінько не чув.

- Ви певні?

- Цілком.

- Він ось-ось має повернутися зі Львова?

- Таке говорять.

- А хіба ви про те нічого достеменно не знаєте?

- Бургомістр, добродію, не звітує перед скромним комісаром поліції.

- Але ж ви такий у нас усезнаючий!

- Звичайно, звичайно... на представників влади у мене теж є папка. Досить пухкенька папочка, хе-хе...

- Ну, то зазирніть до неї.

- Навіщо?

- Аби дізнатися, коли повернеться бургомістр.

- Що ви? Отак узяти й зазирнути? Смієтесь? Та се ж святая святих! Ви навіть не уявляєте, які бомби закладені в ній!

Комісар встав, засмикнув фіранки і, озираючись, наче злодій, зашепотів:

- У мене є навіть дещо про самого цісаря! Ви уявляєте? Про нашого татка! Дай йому Боже здоров'я.

- Про самого цісаря?!

- Цссс! - приклав пальця до вуст. - Це державна таємниця.

- І ви її отак просто довірили мені? Уявляєте, що станеться, коли я рознесу цю таємницю по всіх усюдах?

- Не рознесете, - засміявся комісар.

- А то чому?

- Тому, що не скоро звідси виберетеся. «Залиште сподівання всі, хто входить». Ля-ля-а-а, ля-ля-а-а... -затягнув баритоном пан Ліндер.

- Ви хочете сказати, що я вже арештований?

- Не зовсім. Ви мій гість. До вищого розпорядження.

- А суд?

- Хочете суду? Буде вам суд. Бажання гостя для мене закон.

- У такому випадку я настоюю, щоб мені повідомили, коли повернеться бургомістр.

- Він може дуже довго не повертатися.

- Нічого, я зачекаю.

- А я зроблю все можливе, щоб уприємнити ваше
чекання... Ви знову жуєте?

- А ви мене збираєтеся голодом морити?
Комісар зиркнув на годинника.

- О, перепрошую! То вже обідня пора. Забалакалися
ми з вами. Прошу зачекати, за кілька хвилин буде обід.

Зоставшись на самоті, Бумблякевич хутенько при­сунув до себе папку і на першому ж аркуші прочитав: «Згідно з вашим розпорядженням голошу наступне. В С. з'явився невідомий, який рухається у невідомому напрямку з невідомих причин і до невідомої мети, що становить загрозу для добробуту і незалежності імперії. Нами помічено його контакт з відомим віршомазом і газетярем Мартином Карою. Аґент Весна».

Бумблякевич читав аркуші, підписані різними агентами з поетичними іменами - Барвінок, Айстра, Ластівка, - але, вочевидь, усе це писала одна рука. Чи не рука самого пана Ліндера?.. Ну, так воно і є. Ось його власне письмо, котре нічим не відрізняється від письма цілої армії агентів. Це видно й неозброєним оком. Виходить, що комісар поліції сам собі пише доноси.

- Як на мене, то є збочення, - сказав Бумблякевич і
поклав папку на місце.

Якраз вчасно, бо ось рипнули двері й до кабінету вплив пан Ліндер в образі лакея. Він ніс величезну тацю, заставлену тарілками та мисочками.

- Ох, пан Ліндер забули свою папочку на столі! -сполошився лакей. - Який жах! Але, я гадаю, ви не насмілилися зазирати до неї?

- За кого ви мене маєте? - закопилив губу Бум­блякевич.

- То був би шкандаль. Бідолашний пан Ліндер
настільки заклопотаний роботою!

- Я ж кажу, що не рухав її.

- Ох, як це мило з вашого боку.

Лакей поставив тацю на столі й витанцював геть. Бумблякевич вдихнув запах горохової зупи і, не в змозі зволікати, підсунув до себе тарілку. Він уплів уже половину, коли з'явився пан Ліндер.

- О, зараз пообідаємо, - сказав він, втішено по­тираючи руки. - Ану-ану, що нам тут наготували? -Та враз його погляд упав на папку, і настрій змінився: - Що я бачу?

- А що саме? - ґречно поцікавився Бумблякевич.

- Що я бачу? Ви посміли торкнутися моєї папки?

- Я її не рухав.

- Як то не рухали? Як то не рухали? Я ж ЇЇ навмисно залишив на столі і зазначив нігтем ось тут. Бачите? Ось тут, на поверхні стола. Риска - бачите? А зараз папка лежить значно вище цієї риски.

- Може, лакей відсунув, - знизав плечима.

- Ви на лакея не валіть. Це дуже порядний чоловік. Батько родини. Він би ніколи не посмів.

- Смачного.

- Дякую. Я вас піймав на гарячому.

- Зупа й справді гаряча. Але ви хухайте, хухайте.
Пан Ліндер нарешті всівся й занурив ложку в тарілку.

- Ха-ха, так я й думав, що упіймав вас. Так я й думав. Старого лиса не просто обхитрувати. Отак ми й працюємо. Використовуємо кожну можливість.

- Я відразу зрозумів, що маю справу з фахівцем.

- А бачите - підкусило вас до папки залізти!

- Кажу ж - не я, а ваш лакей.

- Знову на лакея наклепи зводите? Та я йому, щоб ви знали, вірю як самому собі! У нього бездоганне минуле.

- О, то, може, ви й на нього папку завели?

- Шановний, знаєте, які зараз часи непевні? Ми всі тут як на пороховій бочці. З одного боку Росія, з другого -Туреччина, з третього - Італія. Мусимо постійно пильнуватися. А через те, скажу вам дискретно, я навіть на себе завів кілька папок: особиста справа пана Ліндера,

комісара поліції, особиста справа начальника в'язниці, особиста справа ката, особиста справа садівника пана Ліндера і т.д. і т.п.

- Виявляється, що ви надто небезпечна особа, коли на
вас заведено аж стільки папок. Було б дуже шкода, якби
такого знаменитого кухаря посадили до цюпи.

По обіді пан Ліндер вишмигнув з кабінету, щоб дати можливість своєму лакеєві прибрати зі столу.

- Обід був дуже смачний, - сказав Бумблякевич лакеєві.

- Не мені дякуйте, а кухареві, - скромно відказав лакей.

Пан Ліндер, повернувшись, знову поклав перед собою магічну папку й самозакохано погладив долонею.

- Ну що - продовжимо? На чому ж ми зупинилися?

- На тому, що ви мене розкрили.

- І справді! - зрадів комісар. - У вас, голубе, чудесна пам'ять. Гадаю, вона вас також не підведе, коли спробуємо проаналізувати всю вашу злочинну ді­яльність. Першою особою, яку ви зустріли у нашому місті, була ворожка пані Гортензія. Цілком поважна і варта довіри матрона, котра заробляє на хліб на­сущний єдиним доступним для неї способом. І ось внаслідок контакту з вами, її коханий котик гине в жахливих муках.

- А вам було б легше, якби на його місці був я?

- Та чому, ви? На вас ніхто й не зазіхав. Вас
пригостили кавою, а ви її вилляли на бідолашного котика.
Пані Гортензія ледве сама врятувалася від вас. Ось тут
у мене її звіт про цю жахливу подію. Далі ви потрапляєте
до фризієра, щасливого батька родини, вірного сина
імперії. Після вашої візити він цілий день пролежав у
ліжку, прикладаючи компреси на очі.

- Він мене спровокував.

- Якщо вас послухати, довкола чаїлися самі про­вокатори.

- Так, власне, й було. Обоє зрадили підозрілу обізнаність у тому, що сталося зі мною до зустрічі з ними. їх там не було. Цікаво, звідки вони знали...

- Знали що?

Ні, я не такий дурний, нехай тобі та відьма Гортензія оповідає про русалок.

- Те, про що вони запитували, ось що. Прошу мене не лапати на слові.

- Це святий обов'язок усіх наших громадян - стежити за чужинцями. Далі ви зустріли відомого борця за справедливість, поета-демократа Мартина Кару. Я не помилився?

- Так воно й було.

- Отже, підтверджуєте той факт, що саме з ним повинні були нав'язати контакт, прибувши до С?

- Смієтеся, чи що? Я стрів його цілком випадково.

- Хе-хе! Це ж треба - щойно увійти до міста і відразу ж зустріти найнебезпечнішого з усіх мешканців С? Призвідця усіх смут, заколотника і бунтаря?

- То він аж такий страшний? Дивуюся, чому він ще й досі не в цюпі.

- Ха-ха-ха... ну, ви мене від душі розвеселили... А як же я, добродію, ловитиму таких горобчиків, як ви, - га? Саме на такого бездрика, як Мартин, і ловлю! Ха-ха-ха-ха! Ліпшої принади годі й шукати.

- Он воно що! А він, бачте, думає, що то його так бояться зачепити.

- Бідний думкою багатіє... Хе-хе... Чим ви займалися в нього вдома?

- Вечеряли.

- А потім?

- Потім він мене запровадив до свого кабінету.

- Е-е, голубе, називайте речі своїми іменами: за­
провадив на стрих. Чи не так?

- Маєте рацію. То був найсправжнісінький стрих.

- Далі?

- Ми вилізли на дах і слухали музику.

- Комедія. Двоє дорослих людей поводять себе, наче бездомні коти.

- А нас було не двоє. Ціле місто сиділо на дахах і слухало музику.

- Ну і що з того? Але більше нікому не стрілило в голову вирушити до замку, щоб розгадати таємницю. Лише вам одному. Що ви там загубили? Ну, припустимо, є там привиди. І що з того? Що це змінить? Ви їх виженете, чи як?

- Ні, звичайно.

- Тоді на біса вам здалася ця безглузда мандрівка? Не пробуйте мене збаламутити. Я виразно добачаю тут сліди змови. Рихтується щось важливе і підступне. І я докопаюся до суті справи.

- Мусите. Це ваша робота.

- Авжеж, то не забава. Але, може, ви самі зізнаєтесь?

- У чому?

- Який дідько несе вас у той замок!

- Я вже сказав. Нічого більше не маю додати.

- Хто вас послав? На кого ви працюєте?
Бумблякевич розлив ром по келишках і сказав:

- Рятуймося, бо тверезієм. За ваше здоров'я. Бажаю, аби вам вдалося виловити всіх шпигунів не тільки в С, але й у цілій Галіції.

- Дякую. Це дуже мило з вашого боку. Чимраз сильніше мені подобаєтесь. І навіть шкода було б такого ґречного чоловіка стратити. Але, може, мені по-знайомству вдасться вас врятувати, замінивши страту на пожиттєвий арешт.

- Це було б просто чудово. На шибениці я виглядатиму надто кумедно.

- Так то воно так, але, з другого боку, шпигун мусить бути страчений. Такий закон. Чи можу я піти проти закону?

- Ніколи в житті.

- О - видите? Ви вже мене добре знаєте. Не можу! І в цьому полягає драма порядної людини. Вона мусить розриватися межи обов'язком і звичайними людськими почуваннями.

- Єдине, що мене цікавить - це те, хто мені дав у чоло!

- В чоло?

Пан Ліндер приглянувся і, побачивши ґулю, похитав головою:

- Вдарено тупим предметом. Відразу бачу.

- Але хто це міг зробити?

- А де вас ударено?

- В одної особи в хаті.

- Що ж то за особа, коли не секрет?

- Секрет. Це інтимна історія, а я, яко людина лицарських почувань, не можу вам її зрадити. Особа та, до речі, щезла. А коли я вийшов на поріг за нею, то, власне, й дістав по чайникові. І так собі міркую, що ви, яко комісар поліції, мусили б ту справу з'ясувати.

- Але для того я мушу знати, де вас вдарено. Як комісар поліції.

- Гм... Ну добре. Лише як комісарові, я вам відкрию цю таємницю. Я був у такої панночки, що зветься Лютеція.

- А-а, Лютеція? Ну, це мені відомо. Це в мене
зафіксовано. А то я вже собі гадав, що ви були десь так,
що я не вислідив. Я вже навіть зажурився, що мій апарат
скапцанів до решти.

- То вам відомо, що Лютеція щезла?

- Ні, цього я ще не знаю. Цього мені ще не доповіли.

- То вважайте, що я вам доповів.

- Не можу так вважати, бо ви не належите до мого апарату.

- Ну, то впишіть!

- Ге! Не так відразу! Спочатку подайте заяву, що бажаєте допомагати поліції, виберіть псевдо, я вашу

заяву розгляну, поставлю печатку, а вже допіру тоді можете писати сигнали.

- Ну-у, це довго, нудно й нецікаво...

- Пане Бумблякевич, я з радою душею взяв би вас до себе на службу. Відчуваю до вас море симпатій. Душевна ви людина. Я віддав би у ваше відання цілу в'язницю. Ви стали б начальником, слава про вас облетіла б усе містечко. Та ба! Закон є закон. За годину призначаю суд, який відбудеться в садку. Лише для вас така честь. Усіх інших судять у темних непривітних приміщеннях. Це пригнічує підсудного настільки, що він, бідолаха, намагається відразу визнати всі свої провини і злочини, аби тільки хутше вибратися звідси. Але суд над вами віщуватиме неабияке задоволення. Я наперед смакую усі його нюанси.

- Це слова справжнього смакоші.

- Як ви тонко мене розумієте! Засудити вас - для мене велика честь і приємність. Я впевнений, що суд винесе для вас справедливий вирок. Вся моя родина з величезним задоволенням споглядатиме за цим священнодійством. Бракуватиме хіба що грецького хору й литаврів. А зараз, пане Бумблякевич, можете використати цю вільну годину, можливо, останню у вашому житті, як вам забажається. Рекомендую прогулянку в саду. Квіти завжди дуже позитивно впливають на самопочуття.

- Дуже вам вдячний, - вклонився Бумблякевич і встав з-за столу. І тут йому спало на думку, що вже й так нема чого втрачати, і згадав про рекомендацію від княгині. -Я маю рекомендаційного листа для пана бургомістра.

- О-о! - відразу загорівся господар. - Чому ж ви мені його не вручили?

- Але ж ви не бургомістр! Мені наказано передати листа до рук власних.

- То вам невідомо, що найясніший цісар доручив мені отримувати і переглядати усю магістратську кореспон­денцію? В тому числі й листи до бургомістра.

- А що на те сам бургомістр?

- Він тільки тішиться. Я потім йому коротко переказую найважливіше. А якщо не вірите, прошу ось наказ найяснішого цісаря. Бачите? Герб, печатка, підпис... Не змушуйте вдаватися до сили.

І Бумблякевич скорився, оскільки при застосуванні сили могли виявити й другого конверта. Пан Ліндер вихопив із його рук пакета, покрутив зі здивуванням перед носом і спитав:

- Що це за дивна прозора плівка?

- Вона оберігає від вологости.

- Справді? Ніколи не повірю, - і з тими словами встромив пакет у вазу з квітами, хвильку поталяпав ним і, вийнявши, уважно обстежив. - Дивовижа! Можна я собі цю плівку залишу? Маленька примха бідного комісара. Ось ми її акуратно розрізаємо, та-а-ак, а тепер так само акуратно витягаємо листа. Розкри­ваємо і... і... і...

Пан Ліндер здивовано крутив аркуш паперу в руках - він був абсолютно чистим! Там не виднілося навіть хляпки атраменту! Там не було нічого! Бумблякевич отерп. Білий папір мовби сміявся з нього, і в цій білизні ввижалася тріумфуюча посмішка Пупса, який так просто позбувся його єдиним безпечним чином - відправив туди, не знаю куди. Таємниця Пупса умре разом з ним, а Бумблякевич, вочевидь, повинен був зникнути.

- Що це має означати? - спитав комісар. - Ви хотіли поглумитися над бургомістром?

- Я й сам нічого не розумію. А, може, воно писане молоком?

Комісар мовчки запалив свічку і потримав листа над вогником. Аркуш всихався і скручувався, як осінній лист, але на ньому не проступило ані слова.

- Тепер ви розумієте, яке щастя для бургомістра, що
саме я переглядаю усю кореспонденцію?

По цих словах зіжмаканий папір полетів до кошика.

- Я вас проведу. Зараз на мене чекає важлива робота. Мушу організувати судове слухання - запросити суддю, адвоката, прокурора, лаву присяглих. А не кажу вже про те, що всі вони живі люди і треба б їм наготувати якоїсь перекуски.

В садку пан Ліндер полишив Бумблякевича самого і повернувся до будинку.

Бумблякевич кинув оком на високі мури, які ото­чували Ліндерову маєтність, і зрозумів, що тікати намарне. За втечу можуть ще додати.

СУД І ШЛЮБ

Сад золотився у сонячнім промінні і дихав теплом, Бумблякевич пройшов декілька кроків і, розкинувши руки, мов птах, з насолодою упав на спину просто в квітник, підім'явши під себе гладіолуси, лілії, анемони і ще різні квіти, чиї назви йому не пригадались. Лежав горілиць і дивився в небо, вдихаючи пахощі. Небо втягувало у свою глибінь, його блакить протікала над Бумблякевичем з такою самою замріяною непоквапністю, що і над Мальвою. Чомусь подумалося, що Мальва у цей час теж дивиться у небо. І, може, навіть у ту саму ледь помітну цяточку серед скуйовдженої отари хмарок, які втомлено сунули до обрію.

- Ах! - дзеленькнув солодкий дівочий голосок.

Над Бумблякевичем схилилася донька пана Ліндера. Від несподіванки вирячила великі круглі очка й дрібно-дрібно закліпала густими віями. Мала дуже миле личко, хоч і надто вже блідаве, сливе біле, навіть вуста були блідо-рожеві і ніжні, як у немовляти. Білими й прозорими були її руки з тонюсінькими шпичками палюшків.

- Ax! - ще раз зойкнула Олюня. - Що ви зробили з татусевими квітами?

- А що? Все одно мене чекає в'язниця або навіть шибениця. По цимбалах!

- Як ви можете так говорити? Суд у нас дуже
справедливий. Просто так нікого не засудить... А чи ви
не є часом той самий пан Бумблякевич?

- Маєте слушність. Я є той самий Бумблякевич.

- Ах! - втішилася дівчина. - Я зворушена до глибини душі! Я про вас так багато читала! Я знаю про вас геть усе!

- Що? Де це ви про мене читали? - прискалив око Бумблякевич.

- У татовій папці. Тільки це таємниця. Від найпершого дня, коли ви до нас прибули. Я уявляла вас собі таким... ну, таким...

- Хочете сказати, що ви розчаровані?

- Ні-ні, я думала, що ви трохи молодші. Оце й усе. А взагалі, в душі, я навіть хотіла аби ви виявилися лисим і мали круглий животик. Це виглядає так поважно! Мужчина повинен мати свою вагу.